Іван Дерейко
(Київ)

 

 

УКРАЇНСЬКІ ДОПОМІЖНІ ХВОРМУНКИ ЗБРОЙНИХ СИЛ НІМЕЧЧИНИ В КИЄВІ 1941 – 1943 рр.: СТРУКТУРА, ЧИСЕЛЬНІСТЬ, ДІЯЛЬНІСТЬ
Іван Дерейко
(Київ)

 

19 вересня 1941 р. німецькі війська вступили в Київ. На цей час структуру окупаційної администрації країни – Райхскомисарияту "Україна” – вже було охвиційно затверджено декретом Гuтлера від 20 серпня 1941 р. В декреті визначали майбутні кордони й административний поділ РКУ, було обумовлено сфери діяльности присутніх тут інституцій Райху. А 28-29 серпня тилові установи вермахту передали під владу адміністрації Ериха Коха перші українські землі. Своєю штаб-квартирою, й одночасно столицею РКУ, Кох обрав місто Рівне. Такий вибір було продиктовано тим, що штаб треба було розмістити негайно, при чому так, щоб він стояв на важливій транспортній артерії – старій Берест-Литовській соші, що сполучає два великі транспортні вузли країни – Київ та Львів. Окупаційна адміністрація повинна була перебувати в порівняно невеликому і спокійному містечку. Враховуючи серію вибухів і пожеж на Хрещатику у вересні-листопаді 1941 р., остання думка виявилася доволі слушною. Тому саме в Рівному розмістилися основні владні інституції Райхскомісаріяту – штаб самого Коха, німецький суд, Центральний Емісійний банк України, штаб головного інтендантства й господарче управління групи армій "Південь”, штаб начальника тилових частин Вермахту в Україні тощо. Києву офіційно було відведено лише ролю центру одного з шести Генеральних Округів (Generalbezirke), на які поділявся РКУ. Але реально його значення, як великого міста із розвинутою інфраструктурою і центрального транспортного вузла України, було набагато більшим. Для вермахту "Київ являв собою важливий стратегічний центер, в якому перегруповували частини, що прибули з Польщі та Румунії, й підготова їх до наступу в напрямку Кавказу й Каспійського моря”1 (особливо у 1942–1943 рр., коли зони найбільшої бойової активности вермахту змістилась на південь). В столиці УРСР розмістили й центер відправи до Німеччини мобілізованого на роботи місцевого населення. Зручне розташування міста дозволяло використовувати його, як базу для маневру силами у протипартизанській боротьбі як у межах України, так і на території сусідньої Білоруси. Саме тому
Київ став одним із центрів формунку допоміжних частин із місцевого українського населення і військових полонеників.
На початку радянсько-німецької війни нацисти не передбачали жадної можливости створити українських збройних формувань2. Проце сам Гuтлер на нараді найвищого політичного керівництва Райху 16 липня 1941 р.: "Навіть якщо спочатку може здатися легким залучити будь-яких чужих, підкорених народів до військової допомоги – це все неправильно!.. Тільки німцеві дозволено носити зброю, а не слов’янинові, не чехові, не козакові й не українцеві!” 3. Проте практика доводила своє – мобілізаційні резерви Німеччини та її союзників не йшли ні в яке порівняння з країнами Антигитлерівської коаліції, а потреба залучати місцевого населення принаймні до поліційних формовань в окупованих зонах, не викликало сумніву навіть у найфанатичніших нацистів із функційників НСДАП, що власне й займали керівні посади в окупаційній адміністрації. Весь апарат РКУ в момент свого найбільшого розвитку на січень 1943 р. складав всього 25 тисяч осіб – за 17 мільйонів місцевого населення, що перебувало в зоні управління цивільної адміністрації4. Ситуація була вкрай нестабільною, а, внаслідок одверто злочинних цілей і методів діяльности, ще й гіршала з кожним днем.
В результаті, вже на листопад-грудень 1941 р. перед каральними інституціями РКУ постала проблема заповнити брак резервів представниками місцевого населення – навіть проти волі ф'юрера й попри допомогу у здійснинах окупаційної політики з боку вермахту – надавати
підрозділи фельджандармерії, кілька охоронних дивізій (№№ 444,213, 454, потім ще 403) і полків (№№ 4, 46, 57)5 та військ союзників (угорців і словаків). Разом із тим, загострювалася проблема відносин з українськими формуваннями, що виникали без участи німців – створеними від обох відгалузок ОУН органами "народної міліції” чи поліції, які, на перший погляд, ворожими до окупантів не були, але після подій 30 червня 1941 р. у Львові, не могли вважатися й за лояльні. Безпосередньо в Києві перші поліційні установи створили представники ОУН-М, що приїхали сюди вже 21 вересня 1941 р. з Житомира в групі 18 "козаків” Богдана Коника. Через два дні їм на допомогу прибула ще "Козацька сотня” поручника Івана Кедюлига, яка розмістилась на Подолі, по вулиці Покровській, 4. А 29 вересня без будь-якої участи окупантів почав свою роботу штаб, т. зв. Команда Української поліції м. Києва під керівництвом поручника Андрія Орлика ..............


далі див. http://io.ua/s90693