СЛУЖБОВА ЗАПИСКА ІТАЛІЙСЬКОГО КОНСУЛА ГРАДЕНИҐО З ХАРКОВА СВОЄМУ УРЯДОВІ (№474/106 ВІД 31 ТРАВНЯ 1933 Р.) "Голод і далі так страшно знищує людей, що залишається зовсім незрозумілим, як світ може залишатися байдужим до такої катастрофи, й як інтернаціональна преса, яка так активно закликає до міжнароднього осуду Німеччини, винної в т. зв. „Страшних переслідуваннях євреїв”, особливо мовчить про цю бійню, зорганізовану від радянського уряду, в якому самі євреї грають велику, хоча й не першу ролю. Насправді ж немає сумніву: що цей голод походить зі свідомо організованого неврожаю, „щоб провчити селянина”; що жадного єврея нема серед загиблих у себе вдома, і що навпаки, всі вони добре вгодовані під братським крилом ГПУ. „Етнографічний матеріял” буде змінено, цинічно сказав один єврей, „велика риба” місцевого ГПУ. Сьогодні можна передбачати смерть цього „етнографічного матеріялу”; він має бути знищеним. Хоч яким страшним і неймовірним здавалося б це передбачіння, його все ж таки треба вважати реальним і в стадії здійснення. Уряд Москви дійсно завчасно підготував за допомогою жорстоких реквізицій (про які я неодноразово посилав звіти), не неврожай - це було б м’яко сказано, - а повну відсутність хоч якихось засобів існувати в українських селах, на Кубані, на середній Волзі. Три постулати можуть бути в основі такої політики: пасивний опір селянина проти колективного господарства; переконання, що неможливо привести цей „етнографічний матеріял” до зразка дійсного комуніста; ясно усвідомлена потреба одержавлювати землі, на яких українська свідомість пробуджується з небезпекою майбутніх можливих політичних ускладнень, і де, щоб зміцнювати імперію, було б ліпше, щоб людність жила, здебільшого російська. Перший постулат випливає з рішення уряду, що підтверджують багато членів партії. Метою третього рішення, безсумнівно, була, жертвуючи 10-15 мільйонами осіб, ліквідація української проблеми впродовж кількох місяців. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я думаю, що її перевершать, і що її, напевно, вже досягли. Це велике нещастя, яке косить мільйони осіб і знищує дітей усього народу, вражає насправді тільки Україну, Кубань і Середню Волгу. Професіонали, гідні всілякої довіри, які мали можливість проїхати по инших частинах території, одностайно заявляють, що катастрофа обмежена винятково Україною, Кубанню й середньою Волгою. „Катастрофа починається за Курськом”, - сказав письменник Андреєв, який приїхав кілька днів тому з Москви... Вважаю потрібним подати ще один епізодичний образ ситуації: Товариш Френкель, член „Колегії” ГПУ, зізнався одному відомому мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів, померлих на вулиці з голоду. Зі своєї сторони можу засвідчити, що сам бачив після опівночі, як перед консульством приїздили вантажні автомобілі з 10-15 трупами... На ринку вранці 21 травня померлих поскидали, як купу ганчірок, у болото, в гній уздовж паркана, який відокремлює майдан од річки. Їх було близько 30. Вранці 23-го я нарахував їх уже 51. Одна дитина смоктала молоко з грудей мертвої матері. На тій же Пушкінській вулиці за кілька метрів од консульства одна селянка була ввесь день із двома дітьми, присівши на сходинки, як і десятки инших мам, котрі були одні вище, инші - нижче по тій же дорозі. Вона тримала просту коробку, в яку час од часу хтось кидав копійку. Ввечері одним рухом відсунула від себе обох дітей і, піднявшись, кинулася під трамвай, який мчався на повній швидкості. Через пів години я бачив двірника, що підмітав кишки нещасної. Двоє дітей все ще стояли там і дивилися... Близько опівночі починають перевозити їх вантажними автомобілями до Північно-Донецької крамної станції. Туди забирають і дітей... Тих, котрі не опухли й, можна думати, ще виживуть, посилають у бараки „Холодної гори”, де в будках, на сіні, помирає приблизно 8000 душ, і то переважно були діти. Опухлих вивозять крамним потягом у поля й залишають їх за 50-60 км. од міста, щоб ніхто не бачив, як вони там помирають... Часто буває, що потяг одправляють за кілька днів після того, як його наповнюють і замикають. Кілька днів тому один залізничник, проходячи повз один із таких вагонів, почув крик. Підійшов і почув одного нещасного, який із середини молив, щоб його врятували від смороду трупів, що ставав нестерпним. Коли відкрили вагон, то побачили, що він єдиний залишився в живих. Тоді його витягли й перенесли помирати в инший вагон, де ще були живі ті, котрих там замкнули. Коли приїжджають на місце поховання, то викопують великі ями й витягають з вагонів усіх мертвих. Не звертають особливої уваги на дріб’язки, й часто можна бачити, як викинутий у яму оживає й перевертається в останніх проявах життя. Робота копачів при цьому не переривається і далі викидють трупи. Ці деталі я одержав од санітарів і можу гарантувати їхню правдивість. В селі Гарове, яке за 50 км. од Харкова, з 1300 жителів сьогодні можна налічити тільки 200. У в’язниці „Холодна гора” в середньому вмирає 30 чоловік на день. Околиці Полтави постраждали здається ще більше, ніж Харкова. В Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання. З Сум один комсомолець пише своїй дівчині в Харків, що там батьки вбивають своїх молодших дітей і їх поїдають... Наприкінці згадаю про самогубство генерала ГПУ Бродського, який 18-го числа цього місяця, повернувшись із інспекційної поїздки по селах, після моторошної сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не комунізм, а „жах”, і що йому вже досить цих інспектувань, і що він нікуди більше не поїде наводити „порядки”, (здається, провести якесь утихомирення), - пустив собі кулю в лоба... І наприкінці: одна людина - „велика риба” місцевого уряду й партії, імени якої мені не вдалося встановити, - збожеволіла, поінспектувавши села. На нього змушені були надягти втихомирювальну сорочку. Він теж кричав благим матом: „Це не комунізм, це катування!” Закінчую: теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер. І, може бути, в дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну, про українську проблему, бо Україна насправді стане російською країною. З глибокою повагою (Королівський) консул (підпис) Градениґо."
