Нариси діяльности гетьманців у рядах Руху опору Другої Світової війни
Нариси діяльности гетьманців у рядах Руху опору Другої Світової війни на теренах України. Початок Другої Світової війни та бойові дії, що розгорнулись на території України з 1941 по 1944 рр., призвели до виникнення національного Руху опору. Паралельно із створенням радянського підпілля та партизанських загонів, українські організації, що знаходились за кордоном, так само розпочали бурхливу діяльність. Насамперед, відмітимо загони Тараса Боровця-Бульби, що отримали назву Поліська Січ (за місцем базування). З перших місяців війни, Т. Боровець вів політику боротьби проти всіх, хто входив до категорії "окупантів” – тобто проти німецьких військ та "совєтської партизанки”. Бульба-Боровець, розраховував, що його діяльність стане в центрі визвольних змагань, тому йшов на зустріч побажанням лідерів української еміграції на співпрацю. Принагідно помітимо, що сам Тарас Бульба за духом був ближчим до УНРівців. Діяльність "похідних груп” ОУН(М) призвели у 1941 р., до їх входження в Київ і розгортання в столиці активної пропаганди. Мельниківці розпочали створення осередків ОУН місцевих, районних та селищних рівнів. Їх бойові групи – увійшовши в домовленість із німцями, змогли випередити бандерівців у просуванні Україною. Але сили останніх росли значно вищими темпами. Що правда бандерівці зазнали великих втрат, після арештів німцями їх лідерів: Степана Бандери та Ярослава Стецька. Керувати ОУН(Б) став Микола Лебідь, який отримав таємну вказівку Бандери з Німеччини – не виступати проти німців 1. Таким чином на 1942 рік на території України, хоч певним чином і розділеною на зони впливу, опинилось три національні сили, які прагнули очолити український Рух опору: ОУН мельниківців і бандерівців та УНРівці. Саме такий розклад сил ми маємо в українській вітчизняній історіографії. З поля зору дослідників випала ще одна впливова українська організація – Союз гетьманців-державників, і прихильники Гетьмана Всієї України Павла Скоропадського. До початку Другої Світової війни, рух гетьманців, набув значної ваги в емігрантських колах. Навколо особи Гетьмана гуртувались не тільки прихильники монархічних кіл, але й колишні директоріанці та унеерівці. Особливо міцні позиції гетьманців були на Американському континенті. Так в США гетьманський рух був підтримуваний молоддю та робітниками-емігрантами. Осередки СГД створювались в Європейських країнах і навіть в Австралії. Передчуваючи початок Світової війни, Павло Скоропадський відправляє свого сина, Гетьманича Данила, до Великобританії. В емігрантських колах пішов поголосок, що Скоропадський відправляє сина на Україну, а деякі навіть вирахували кількість армії, що її зможе повести Гетьманич 2. Із початком бойових дій на теренах України, П. Скоропадський розгорнув активну політичну діяльність із розрахунком об’єднати українські організації для спільної мети – боротьби за Українську Державу. Недивлючись на ту дискредитацію гетьманської особи, що її розгорнули в останніх роках УНРівці,3 Гетьман відправив в Україну до Т. Боровця-Бульби дипломатичну місію, яка 4 серпня 1942 р. досягла домовленостей про участь гетьманців в лавах Української Повстанської Армії "Поліська Січ”.4 Тоді ж від Гетьмана до Поліської Січі прибули гетьманські офіцери: полковник Совенко та полковник Трейко, які увійшли до Штабу УПА "ПС”. 5 Гетьманці воювали разом із Боровцем до 19 серпня 1943 р., коли Штаб УПА "ПС”, було оточено бандерівцями. З цією датою пов’язують і остаточну ліквідацію "Поліської Січі”. Вояки ОУН(Б), дали можливість повернутись гетьманцям до "легального життя”, водночас вірогідно запропонували перехід до лав УПА. Старі військові, звісно, відмовились виходити з Руху опору. Полковник Іван Трейко обійняв вагому посаду в військовому розвідчому секторі (ставши генерал-хорунжим УПА), а полковник Совенко певний час знаходився при Штабі УПА, а згодом був назначений комендантом оборони запілля.6 Окрім двох вищезгаданих старшин УПА, до армії повстанців у 1943 – 1944-х рр., належав ще один полковник – Варфоломій Євтимович. Як і два попередні представники гетьманського руху, він був старим, досвідченим офіцером. Яким чином В. Євтимович опинився в лавах УПА поки достовірно не відомо. Маємо інформацію, що Євтимович заступив у Кракові (у 1939 р.) покійного д-ра О. Назарука, де останній працював за дорученням Гетьмана по створенню комітету по взаєморозумінню українських емігрантських кіл. Після оприлюднення Акту 30 червня 1941 р., В. Євтимович, разом із групою краківських гетьманців був заарештований. Лише наполегливими клопотаннями П. Скоропадського, після піврічного ув’язнення, їх було звільнено. 7 Можливо саме тоді він увійшов до глибшого українського підпілля і за дорученням Гетьмана, який визнав УПА, як цілком окрему військову формацію8, влився до її рядів. В УПА В. Євтимович активно працював у вишкільному відділі Краєвого Штабу Львівського краю (КВШ ІІ), що переріс до Головного Штабу УПА (ГШ УПА). Тим самим, за словами Л. Шанковського: "багато праці вложив у розбудову Української Повстанської Армії”.9 Проте, полковника Євтимовича, було схоплено німецькою поліцією, але знов втручання Гетьмана у 1944 р., врятували цього гетьманця від неминучого покарання. Слід зазначити, що Гетьман Скоропадський, користуючись власним авторитетом у 1944 р. домігся звільнення С. Бандери, А. Мельника та Я. Стецька з концтаборів. За споминами Гетьманівни Олени Павлівни, вони приходили дякувати її батькові.10 Така "кадрова” та "рятувальна” співпраця гетьманців з представниками ОУН, з боку сучасного дослідника є алогічною. Окрім розбіжностей в ідеї побудови державного ладу, існував ще ряд ситуацій, які унеможливлювали співпрацю. Так постанови ІІ Великого Збору ОУН (Б), що пройшов у квітні 1941 р. проголошували, що ОУН (Б), бореться: "проти опортуністичних партій та емігрантських груп, зокрема проти дрібноміщанської групи попутчиків націоналізму А. Мельника, гетьманців, УНР, есерів, есдеків, ундистів, ФНЕ, радикалів, клерикалів інш.” 11 В 1943 р., наприкінці травня, Провід ОУН (Б), взагалі, прийняв рішення про негайну ліквідацію Гетьмана, в разі його появи в Україні.12 Залишається лише віддати шану такій жертовній відданості українській справі з боку Гетьмана. Цікавою сторінкою українського Руху опору залишається маловідома прогетьманська бойова організація – Фронт української революції (ФУР). ФУР - створений Володимиром Яворенком, довгий час діяв на території Південної Волині, контролюючи землі Крем’янеччини. Володимир Явір-Яворенко, в минулому лейтенант Червоної Армії – Тиміш Басюк. Скоріш за все на початку війни, як і багато інших офіцерів ЧА, потрапив до оточення, але врятувавшись приєднався до повстанського руху. Протягом зими-весни 1942 р., перебував в бандерівському підпіллі на Східному терені. Тут, Яворенко, розчарувався в методі діяльності бандерівців, що призводить до ускладнення в їх стосунках і пізнішому конфлікті. Яворенко "піддає під гострий осуд їхню обмеженість, ексклюзивність і бандерівську нагінку на інших українських самостійників”.13 Після цього Яворенко повертається в рідні краї – на Крем’янеччину і організовує навколо себе партизанський загін, що було названо ФУР. На думку В. Дзьобака у ФУР увійшли бійці, які після 30 червня 1941 р. відійшли від Бандери.14 Яворенко був противником великих загонів – завжди при ньому було близько двох десятків вишколених бойовиків. На час акцій, він, збирав кілька сотень.15 Обраховують загальну кількість "яворенківців” у 600 – 800 бійців. Окрім діяльності на контрольованих територіях, ФУР здійснив декілька вдалих рейдів на Галичину. Навідміну від бандерівської боївки сотника "Крука”, що розміщувалась неподалік, ФУР вів бої, як проти радянських партизанів, так і проти німецьких солдатів. ФУР навіть мав свою типографію, яка випускала агітаційні матеріали. Відомий факт співпраці ФУР-а з бандерівською сіткою сотника "Крука”. Разом вони провели невдалу операцію, після якої "Крук” мав наміри зліквідувати ФУР, але Яворенко вивів своїх людей. Пізніше "Крук” звернувся до Яворенка з проханням позичити типографію, на що останній погодився. За деякий час сталось декілька замахів на життя командира ФУР, з боку тієї ж боївки "Крука”.16 В час, коли Ковпак, проходив своїм рейдом територію УПА, останні погодились на перемир’я, так як Ковпак просив пропустити його. Але з’явився Яворенко із своїми бійцями і як згадує М. Скорупський – командир одного зі з’єднань – "дуже налягав, щоб ударить на совєтів, але я відмовився. Тоді Яворенко, з сірою шапкою набакир, з позатикуваними гранатами за поясом забрав своїх хлопців і пішов шукати пригод”.17 Ідеологічні питання, які переслідував Яворенко, видні вже з його військових дій – боротьба проти будь-якого окупанта. Проте, відомі хліборобські погляди Яворенка, які він активно пропагував серед селян, "роз’їзджаючи по селах з промовами і став народним героєм і пострахом для бандерівського СБ (служби безпеки – О. А.)”.18 Відомі діячі Штабу ФУР, які постійно не знаходились при Яворенкові – це Ісаїв, Аркан та інженер Грушка. Цей останній, галичанин, і був ініціатором рейдів на Галичину. Яворенко його дуже поважав і часто викликав до себе, коли ФУР мав якісь ширші плани. Відомий факт, що інж. Грушка був за поглядами гетьманцем і на прохання Яворенка привозив пропагандивні матеріали та ідеологічні праці для ФУР (На існуванні гетьманських підпільних осередках в часі СРСР на території різних українських земель, також в своїх спогадах наполягає Гетьманівна Олена Павлівна). Незначні згадки про "хліборобські” погляди Яворенка та гетьманські матеріали, що він діставав з галицької сітки "скоропадченків”, дозволяють зробити кілька висновків: 1. ФУР – це партизанський загін, що сформувався ідеологічно безпосередньо під час бойових дій; 2. Саме пропаганда хліборобської України, за ідеями В. Липинського, стала наріжним каменем в стосунках із бандерівцями. Весь час бандерівська сітка переслідувала ФУР. В 1943 р. Яворенко був вимушений приєднатися до УПА Тараса Бульби-Боровця (в Штабі якого, нагадаємо, були гетьманці) і під його зверхництвом продовжував вести військові операції. 19 Після ліквідації бандерівцями основних сил Т. Боровця-Бульби в серпні 1943 р., сліди ФУР знаходимо ще восени того ж року, коли Яворенко активізував свою діяльність. Подальшу долю ФУР і її керівника, через неоднозначність матеріалів, простежити не можливо. За одними даними ОУН (Б) ліквідувало ФУР і Яворенко теж був вбитий,20 за іншими, після нападу на ФУР вояків ОУН (Б), десятці бійців та самому Яворенкові вдалось врятуватись і вони перейшли у глибоке підпілля, де їх сліди назавжди зникають.21 З вищевикладених фактів, що лише епізодично та без усієї повноти, подають відомості про існування та діяльність гетьманців в Русі опору на територіях України – маємо висновки про недостатнє висвітлення цієї сторінки вітчизняної історії. В першу чергу це пов’язане із замовчуванням по відношенню до "Гетьманського табору” інших ідеологічних течій. Проте, закінчимо цитатою Лева Шанковського, який через 60 років від початку війни першим закликав до об’єктивності досліджень Руху опору. "В умовах зміни публічної опінії у відношенні до гетьманського табору неможливо було його далі дискримінувати й виключати з визвольної боротьби... гетьманське середовище на чолі з гетьманом вело виразний, самостійницький курс своєї політики, в якому для будівництва тієї державности зроблено надзвичайно багато, і то в різних ділянках державного будівництва”.22 Джерела та література: 1. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К., 1999. – 111с. 2.Королишин М. Світлій памяті Гетьмана Павла і Верховних Керманичів Гетьманової Олександри, Гетьманича Данила та Гетьманівни Марії // Гетьманський альманах / Відп. ред. Ю. І. Терещенко. – Ч. 2. – К., 2003. – С. 61. 3.Сідак В. С., Вронська Т. В. Спецслужба держави без території: люди, події, факти. – К., 2003. – С. 103. 4.Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40 – 50 років ХХ століття. – Львів, 2000. – С. 16. 5.Петренко Р. За Україну, за її волю (Спогади) // Літопис УПА. – Т. 27. – Торонто – Львів, 1997. – С. 112. 6.Там само. 7.Королишин М. За об’єднаний український провід. // Гетьманський альманах / Відп. ред. Ю. І. Терещенко. – Ч. 1. – К., 2002. – С. 36 - 37. 8.Там само. – С. 38. 9.Шанковський Л. За Історичну оцінку Акту 30 червня 1941 року. У 60-річчя Акту проголошення відновлення української державности. // Бедрій А. Українська Держава, відновлена Актом 30 червня 1941 року. – К., 2001. – С. 66. 10.Цей факт Гетьманівна Олена Павлівна Скоропадська розповіла авторові статтi. 11.ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. / Бібліотека українського підпільника. – Ч. 1. – Б. м. в., 1955. – С. 28 – 38. 12.Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40 – 50 років ХХ століття. – Львів, 2000. – С. 61. 13.Гірняк К., Чуйко О. Фронт української революції (Причинок до історії збройної боротьби Волині). – Торонто, 1979. – С. 17. 14.Дзьобак В. В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941 – 1944 рр.). – К., 2002. – С. 166. 15.Гірняк К., Чуйко О. Фронт української революції... – С. 24, 36. 16.Там само. – С. 30-31. 17.Скорупський М. Туди де бій за волю. – К., 1992. – С. 118. 18.Там само. – С. 127. 19.Там само. 20.Гайвас Я. Коли кінчалася епоха. – Б. м. в., 1964. – С. 93. 21.Гірняк К., Чуйко О. Фронт української революції... – С. 39-40. 22.Шанковський Л. За Історичну оцінку Акту 30 червня 1941 року. У 60-річчя Акту проголошення відновлення української державности. // Бедрій А. Українська Держава, відновлена Актом 30 червня 1941 року. – К., 2001. – С. 65 – 66.
