Сталінський режим нелюдською жорстокістю творив собі широку мовчазну опозицію - в особах родичів загиблих і репресованих. Тож, коли німецька армія у червні 1941 р. вдерлася на територію Совєтського Союзу, мільйони людей зустрічали її з ентузіазмом - як визволительку. Так сталося і на Кубані - адже не було тут родини, яка б не постраждала від кривавого московського режиму. Отож, коли на Кубань прийшли німці, вціліле козацьке населення, від малого до старшого, "палало бажанням... відплатити за кривди, заподіяні їм": за смерті батьків і дітей, братів і сестер, дідусів і бабусь, за руйнування родинних гнізд. Чи дивуватися, що вже у жовтні 1942 р. у складі німецької армії був значний козацький загін. Командував ним Гельмут фон Панвіц. Пізніше фон Панвіц сформував 1-у козацьку дивізію, а наприкінці війни він вже командував 15-им кінним козацьким корпусом. Чи треба казати, що козаки стали в лави німецького війська не тому, що були германофілами, чи захоплювались Гітлером: вони хотіли воювати проти Сталіна та його сатанинської кліки, яка зруйнувала їхній край, замордувала сотні тисяч рідних і близьких, вморила голодом - лише на Північному Кавказі - близько мільйона осіб. Розуміючи, що козаки хочуть боротися проти Сталіна, а не проти своїх братів, які потрапили - часто проти своєї волі - до Красної армії, фон Панвіц вжив заходів, щоб підпорядкований йому 15-й кінний козацький корпус не воював на Східному фронті, а був використаний на інших аренах бойових дій, зокрема на Балканах - проти червоних партизанів. Поразка Німеччини у Другій світовій війні поклала край козацьким надіям на перемогу над тими, хто в 1920 - 1930 рр. спустошив і розшматував їхню батьківщину. Наприкінці Другої світової, в останніх числах квітня 1945 р. Гельмут фон Панвіц вступив у переговори з англійцями. Він намагався переконати їх, що замирення з більшовиками неможливе, що рано чи пізно Великобританія воюватиме проти СССР, тож було б нерозумно не використати таку затяту, з високими бойовими прикметами частину як підпорядкований йому 25-титисячний козацький корпус. Одначе англійці належної відповіді не дали. Тоді фон Панвіц, якого козаки обрали своїм похідним отаманом, вирушив на захід. 9 травня корпус наткнувся на 2-гу панцерну британську дивізію. Не бажаючи битися проти неї, козаки здалися в полон. Представник англійської армії запевнив, що уряд Його Королівської Величності бере козаків "під свою опіку", і закликав не вірити чуткам, що їх, буцімто, видадуть більшовикам. Козаки повірили, бо хотіли в це вірити. Генерала-лейтенанта фон Панвіца та старшин корпусу помістили в таборі австрійського міста Юденбурга, козаків - в іншому місці. Тим часом із Північної Італії на територію Австрії пробився Козацький стан генерала-майора Тимофія Доманова. Його особовий склад також вирішив віддатися на ласку англійського командування. Роззброївши, козаків розмістили в сусідніх містах Лієнці та Пеґеці. Всього в Лієнці та його околицях зосередилося 15 тисяч козаків, 4 тисячі жінок і 2500 дітей. Три тижні 8-й шотландський батальйон, який стежив за порядком, не втручався у внутрішнє життя Козацького стану. Представник батальйону, майор В. Дейвіс заявив, що про видачу Совєтському Союзу не може бути мови. Та 24 травня група шотландців почала забирати кращих козацьких коней, а за 2 дні вояки 8-го батальйону реквізували козацьку касу. Такі дії шотландських вояків викликали обурення і здивування. Вгамував пристрасті генерал Андрій Шкуро, який несподівано з'явився в таборі. Він був убраний у мальовничу черкеску, мав при боці дорогий кинджал і шаблюку. Козаки зустріли його з великою радістю і надією. Але вже надвечір наступного дня англійці затримали Андрія Шкуро і вивезли в табір до Юденбурга. Дехто з англійських офіцерів натякав отаману Доманову на загрозливу ситуацію, але той не довіряв перекладачам, а сам не зміг розібратися у складній ситуації. Своїми сумнівами він не ділився зі старшинами, побоюючись масової втечі, а отже репресій проти козаків, під які могли потрапити жінки і діти. 27 травня у таборі покращили і без того непоганий харчовий раціон, дітям видали збільшені порції шоколаду. Це заспокоїло козаків і піднесло настрій. Але в той же день прийшов наказ здати останню зброю - шаблі й пістолети старшин. А надвечір майор В. Дейвіс повідомив генерала Доманова, що завтра в місті Шпиталі відбудеться конференція на тему "Загальна військово-політична ситуація і військовополонені козаки". Дейвіс твердив, що конференцію скликає особисто англійський фельдмаршал Гарольд Александер. На неї мали прибути всі офіцери Козацького стану. Доманов запитав, чи не краще було б зібрати лише командирів полків і батальйонів? На це майор відповів, що фельдмаршал бажає зустрітися з усіма офіцерами. Наприкінці розмови, ніби між іншим, майор В. Дейвіс попрохав цю інформацію ввечері не розголошувати. "Перекажіть про запрошення завтра вранці... Прийміть це прохання як наказ", - мовив, прощаючись, британський офіцер. Якби отаман Доманов звечора проінформував своїх підлеглих про цю підозрілу "конференцію", то багато хто міг би втекти впродовж ночі. Адже колючого дроту навколо місця розташування ще не було... Ранкова вістка стривожила багатьох. Все ж почали збиратися. Брати якісь речі шотландці не радили, казали, що за три години всі повернуться. Всього зібралося в дорогу 2750 осіб, із них 35 генералів (за іншими даними 14), 167 полковників і 283 підполковника. Генералів посадили в комфортабельний автобус, інших - у вантажні машини. В дорозі до них приєднались вантажівки з офіцерами табору в Пеґеці... На 20-му кілометрі машини загальмували і в кожну з них стрибнуло по два англійських автоматники. Потім із лісу вискочили легкі англійські танкетки, а за ними моторизована англійська піхота. Колону із 118 вантажних автомобілів було оточено. Отак, під конвоєм, козацьких старшин допровадили до міста Шпиталя. Лише сотнику Кривенку, хорунжому Гурі та ще п'ятьом вдалося зіскочити на ходу з автомашин... Табір у місті Шпиталі було огороджено колючим дротом, за яким зупинились танкетки, наставивши жерла гармат на полонених... Раптом гнітючу тишу прорізала дзвінка кубанська пісня. Її співали старшини штабу генерала Шкуро, яких доставили в цей табір раніше. Вони разом з Андрієм Шкуро стояли у вікнах другого поверху бараків. Всі були одягнені у черкески - сині, білі, червоні, чорні... Тим часом англійці почали обшук, під час якого забрали годинники, запальнички, ножі, ліхтарики тощо. Після обшуку старшин запросили до вечері. Та ніхто з них до їжі не торкнувся. Хто міг їсти, коли дійшла страшна чутка, що 29 травня їх відвезуть в Юденбург і видадуть більшовикам?! Багато не вірили, що англійці здатні на таку підлість - віддати їх, "вічних борців проти комунізму", в руки московської комуни. Тієї ж ночі генерал Петро Краснов французькою мовою написав петиції на адресу англійського короля, Ліги Націй, Міжнародного Червоного Хреста, архієпископа Кентерберійського. Під цими петиціями із закликами до гуманізму тисячі старшин поставили свої підписи. Та не всі вірили в гуманізм західного світу - впродовж ночі кілька старшин повісилось, а ще троє перерізали собі судини. О 5-й ранку двоє священиків почали під відкритим небом молебень. Дві з половиною тисячі старшин і генералів стали навколішки. Під наведеними жерлами гармат та люфами кулеметів вони палко молились Богові... Але віра у справедливість Ісуса Христа не допомогла: о 8-й ранку до табору вповзла колона вантажних автомашин, критих брезентом. Старшини, намагаючись попередити трагедію, підняли декілька плакатів, на яких англійською мовою було написано: "Краще смерть, ніж видача в СССР!" Коли в зону увірвались британські солдати з багнетами навскоси, козаки, схопивши один одного за руки, сіли на землю. - Ганьба англійцям! - кричали вони. - Стріляйте, живими не підемо на видачу! Один із священиків підняв назустріч британцям хреста. Та ударом палиці хрест було вибито з рук і понівечено. Солдати почали бити полонених кольбами рушниць і гумовими палицями. 10 хвилин англійські "герої" били беззбройних людей. Потім почали виривати поранених і скалічених та тягти їх до машин. У цей момент із натовпу виокремилась група офіцерів. Підійшовши до англійських чинів, вони стали показувати свої паспорти громадян Франції, Сербії, Греції, Польщі та інших держав. Вже сивочолі вояки намагались довести, що вони визнані Лігою Націй як політичні емігранти, а тому не підлягають видачі Совєтському Союзу. І це була правда. Згідно з домовленостями в Ялті (1943 року), союзники мали видати тільки громадян СССР. "Старі" емігранти не підлягали депортації. Та англійські офіцери лише кепкували з цих апеляцій до законності, справедливості і гуманності... Дорогою до Юденбурга старшини рвали документи, які могли скомпрометувати їх перед червоними... Час од часу лунали постріли - це англійські солдати стріляли в тих, хто вистрибував із вантажівок... За чотири години доїхали до міста із символічною назвою. Автомашини зупинилися перед залізним мостом через річку Мур - демаркаційну лінію між 8-ю англійською армією і військами 3-го Українського фронту. Дуже швидко з'явились совєтські офіцери та чиновники з портфелями. Почалась офіційна процедура видачі... Перша п'ятірка старшин вирушила через міст о 13 годині 25 хвилин 29 травня 1945 року. Четверо донців і кубанський підосавул І. Гринько йшли на свою Голгофу мовчки... Досягнувши третього прольоту мосту, під яким гула річка, вони підбігли до стропил і кинулись у річку. З обох берегів затарахкотіли тяжкі кулемети. Та це вже було ні до чого - старшини впали на гостре каміння і повбивались. Та британців ця трагедія не зупинила - вони твердо намірились виконати свою каїнову справу до кінця... "Братів во Христу" вирішено було перевезти в царство сатани через міст в автомашинах. Та не всі доїхали до "совєтського" берега: кілька людей викинулося на гостре каміння річки Мур... У цей день британські "гуманісти" віддали на вірну загибель 2426 кубанських, донських та терських старшин. Видали більшовикам і кавалера англійського ордену Бані Андрія Шкуро, якого у листопаді 1919 р. особисто нагородив король Великої Британії Георг V - "за заслуги в боротьбі з більшовиками як зі світовим злом". Слід сказати, що серед виданих старшин лише 32% були совєтськими громадянами. Інші вважались "старими" емігрантами, союзниками Антанти. Та британці напевно хотіли догодити "лютому Нерону" - тому віддали в руки Сталіна навіть тих, кого не повинні були віддавати. Так в Юденбурзькому таборі об'єдналися невеселі стежки-дороги старшин Козацького стану генерала Доманова і 15-ї козацької дивізії Гельмута фон Панвіца. Слід сказати, що німецького генерала англійці не мали наміру віддавати більшовиками, але той вирішив розділити трагічну долю своїх підлеглих і наполіг, щоб і його видали червоним разом із козаками. Спочатку більшовики були люб'язними... В таборі навіть відбулась неформальна зустріч командувача групи совєтських військ із Петром Красновим та Андрієм Шкуро. На зустрічі були присутні кілька совєтських полковників. Згадували боротьбу 1918 - 1920-х років... Червоний генерал привітно усміхався... Особливу симпатію у совєтських офіцерів викликав Андрій Шкуро. Здавалось, і той світився від щастя... 31 травня полонених привезли до міста Граца, де вони провели ніч у в'язниці. Зате наступного дня вже всі снідали на прекрасній віллі. Обслуговували офіцери-контррозвідники, які поводились із підкресленою коректністю. Потім був Баден. Тут більшовики вирішили відіслати Гельмута фон Панвіца назад до англійців. Але той попросив і червоних дати йому можливість розділити долю з козаками до кінця. Прохання було задоволено. З Бадена полонених літаками відправили до Москви. В аеропорту їх запхали в машини з написами "Хліб" і відвезли на Луб'янку. Тут пройшли вони "всі стадії несамовитих допитів". Врешті, Військова колегія Верховного Суду СССР ухвалила вердикт: колишнього Донського отамана Петра Краснова, генералів Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана-Келеч Гирея, Семена Краснова та Гельмута фон Панвіца засуджено до смертної кари через повішення. 17 та 19 січня 1947 р. вироки було виконано. У смерті Гельмута фон Панвіца і Тимофія Доманова навряд чи слід звинувачувати підданих Британської корони, адже Доманов був громадянином СССР і його видали на законних підставах. Німецький ж генерал, як вже було сказано, сам пішов на очевидну смерть. А от кров генералів Краснових - Петра і Семена, та кубанців Султана-Келеч Гирея і Андрія Шкуро, які ніколи не були громадянами СССР, цілком на совісті англійців - якщо, звісно, в них була совість... В той час, як британці в Лієнці підступом обезголовили Козацький стан отамана Доманова, рядові козаки не розгубились. Збагнувши, що не на конференцію відвезли їхніх старшин та генералів, козаки миттєво обрали нового отамана - підхорунжого Кузьму Полуніна, а також командирів полків і бригад. Таким чином, єдність Козацького стану було негайно відновлено. Найперше, що наказав новообраний отаман - це знищити іменні списки особового складу та інші матеріали, які могли скомпрометувати козаків. 29 травня 1945 року о 9 годині ранку в усіх таборах Козацького стану з'явились англійські офіцери і почали роздавати прокламації. "Козаки! - говорилося в них. - Ваші офіцери обдурювали вас і вели фальшивою дорогою! Вони арештовані й більше не повернуться. Зараз ви, звільнені з-під впливу і натиску офіцерів, можете вільно засудити брехні, якими вас живили, і нарешті сказати про своє бажання і ваші устремління. Всім вам можна буде повернутися на батьківщину". Хоч роздавали прокламації британці, але було видно, що її авторами є більшовики. У відповідь козаки вимагали повернути їм старшин. О 10-й годині ранку представник 8-го шотландського батальйону, майор В. Дейвіс повідомив, що 31 травня о 7-й ранку розпочнеться репатріація козаків та їхніх родин. Першими повинні сідати до потягів донці, за ними - кубанці, а вже потім терці. Майор попередив, що у випадку опору козаків розлучать із родинами, до того ж, буде вжито силу. Монолог майора весь час переривали крики жінок і дітей: "Нікуди ми не поїдемо!", "Не бажаємо їхати в Совєтську Росію!" Вивісивши плакати із надписами "Воліємо вмерти з голоду, ніж повертатися до Совєтського Союзу", козаки оголосили "голодовку смерті". Голодування охопило 38 тисяч козаків та членів їхніх родин, в тому числі й дітей. Годували тільки хворих і поранених. В усіх таборах вивісили чорні стяги. На площах поставили олтарі. Священики почали відправляти службу Божу. Люди сповідалися і причащалися. Отаман Полунін виявив велику активність. З його ініціативи, зокрема, було написано петиції до короля і королеви Великої Британії, Папи Римського Пія XII, архієпископа Кентерберійського, Вінстона Черлілля, короля Сербії Петра, генерала Дуайта Айзенгауера, до дружини президента США Елеонори Рузвельт, до парламентів демократичних країн... Священики проголошували, що "Бог не допустить" трагедії. Продукти, які привезли британці, полонені звалювали біля воріт табору. Коло них було виставлено козацькі пости, щоб ніхто не порушив смертельної обіцянки. Ввечері "христолюбиві" британці оголосили, що 31 травня вони відзначатимуть велике католицьке свято Божого Тіла. Через це від'їзд відкладається на добу. Люди почали втікати, та дехто вертався: адже довкола - чужі гори, в лісах яких ще лежав сніг, а по дорогах скрізь стояли армійські пости. Тим часом функції штабу взяло на себе Єпархіальне управління Козацького стану в складі 32 священиків. Вирішено було розпочати загальну молитву о 6-й ранку 1 червня. Священики вважали, що британці "теж християни", а отже не посміють перервати молитви. В Пеґеці на службі Божій були присутні 15 тисяч осіб. Співали два церковних хори під управлінням регентів А. Петренка і А. Александрова. Раптом почулося гудіння двигунів і о 8-й годині ранку до табору широким фронтом під'їхали танки й вантажівки з англійською піхотою. На табірну площу заповзло півсотні п'ятитонних військових автомобілі. А в повітрі лунало: "Богу помолимося..." Юні козаки, взявшись за руки, створили живий ланцюг довкола людей, що продовжували просити у Бога порятунку. Козаки і козачки молилися і з жахом дивилися на десятки товарних вагонів, які очікували їх на залізничній станції в Лієнці. Люди молились пристрасно, вірячи, що Ісус Христос не допустить жахливої розв'язки... Настала обідня пора, а служба не припинялась. Англійський офіцер нарешті втратив терпіння і рішуче запропонував розійтися та готуватись до виїзду з табору. Але козаки, ніби, не чули. Раптом на людей, які брали участь у спільному богослужінні, рушили танки. Почулись крики перших розчавлених жертв. Під танком завалився олтар, впали хоругви. З рук священика випала чаша зі Святими дарами. Інший священик простягнув до нападників євангелію, але піхотинець багнетом вибив її з рук. Жах оволодів людьми. Один кубанець затулився іконою Божої Матері, але солдат пробив її багнетом, тяжко поранивши козака. Британці, лаючись російськими матюками, люто били людей, брутально заштовхуючи їх до вантажівок. Скривавлені жертви грубо жбурляли в кузови. Багато хто, шукаючи порятунку, побіг на берег Драви. Жінки кидали у хвилі своїх дітей і стрибали за ними. Багато з них загинуло в бурхливих водах цієї гірської річки. В цей час англійські солдати підняли над машинами плакати: "Вертаємося добровільно на Батьківщину!", "Дякуємо товаришу Сталіну за його батьківську турботу про нас"... Велика група козаків, з'єднавши свої волі, з криками "Ура!", голіруч пішла в наступ на озброєних і озвірілих від запаху крові британських піхотинців. Ті відступили до машин і навели на козаків кулемети. Козацький наступ зупинився... Священик знову почав молитву. Чулося: "Господи, помилуй!" Невдовзі британці знову почали атаку на безборонних людей... Першою в машину пішла жінка зі скривавленою дитиною. Другим був козак Хомин, якого витягли з барака і, зваливши палицями на землю, потягли до машини. Два солдати тягли його за ноги, а третій чоботом бив у голову. В цей час 85-літній козак, не витримавши такої наруги, кинувся на допомогу. Дідусь вирвав карабін у солдата, який бив Хомина ногою в голову. - Що ти робиш?! - закричав розгніваний старий козак. У цей момент його вдарив прикладом інший піхотинець. Потім підбігло ще п'ятеро і прикладами пробили старому голову. Але дехто з англійських солдатів виявляв співчуття. Один із них ламаною російською сказав: - Не здавайтеся, вони не мають права! Інший солдат, якому дівчина простягла цидулку, де англійською було написано прохання не віддавати її більшовикам, заплакав. Інші ж стріляли навздогін тим, хто тікав у гори... Нарешті вагони було заповнено. Та всіх вмістити вони не могли. На другий ранок на станції вже стояли нові вагони. Два тижні продовжувалась драма козаків у Лієнці та Пеґеці... Жахливі крики розчавлених людей, масові самогубства, жорстокі побиття, лайка та вбивства... В один із днів британці несподівано повідомили, що більше не вивозитимуть людей і тим, хто залишився, вже жодна небезпека не загрожує. Та на той час Козацький стан вже практично перестав існувати. Залишилася жменька людей. По долині Драви ходили коні, корови й верблюди, які зосталися без господарів... Така ж трагедія сталася і з козаками 15-го корпусу Гельмута фон Панвіца... Яка ж була доля старшин Стану генерала Доманова, яких підступом відірвали від козаків і родин? З Юденбурга полонених старшин вивезли в місто Грац. Оточені конвоєм із собаками майже п'ять тисяч козацьких, кавказьких та калмицьких офіцерів під дощем йшли вулицями Граца. Через вікна виглядали здивовані австрійці. Подивитися, справді, було на що, писав історик Ленівов у праці "Під козацьким прапором в 1943 - 45 рр.". Йшли тисячі офіцерів. Частина з них була одягнута в німецьку форму, інші - в козацьку. В натовпі можна було побачити сині та червоні донські кашкети, хутряні шапки-кубанки з малиновим і синім верхом, сині шаровари, чорні, сірі й коричневі черкески... На грудях вояків - ордени Святого Георгія, георгіївські хрести, золоті зірки і лицарські знаки німецького Залізного Хреста... Ось і міська в'язниця... Звучить команда: - Живєє, фашисткіє ґади! У дворі полонених зустрічають уважні люфи кулеметів. Звучить команда: - Лажись! Потім був шмон із повним роздяганням та зазиранням у всі можливі фізіологічні отвори... Зате сніданок всіх приємно здивував... Молоді й охайні дівчата в білосніжних капелюшках завозили до камер столики на коліщатках. На них піднімалися гори нарізаного хліба, гороховий суп у літрових тарілках, повні миски смаженої картоплі, по півпачки чудового тютюну кожному. Виявилося, що старшин взяв під опіку Міжнародний Червоний Хрест. І далі офіцерів годували смачно, нікому не відмовляючи у додаткових порціях. Зате вночі починались жахи, творцями яких були багаті на вигадку сталінські опричники... Принижували козаків неймовірно... А вранці - знову чудове харчування з високоякісних продуктів... І сердечне ставлення персоналу Червоного Хреста... Слід сказати, що Червоний Хрест взяв під опіку не тільки старшин, але й рядових козаків... Скільки ж козаків було депортовано проти їхньої волі в Совєтський Союз? Дослідник цієї трагедії Йосип Мацкевич у книзі "Контра" стверджував, що загалом із Південної Австрії було депортовано в СССР від 50 до 55 тисяч козаків і членів їхніх родин. Всі вони потрапили до концентраційних таборів та на поселення в північних районах Совєтського Союзу... Полонених старшин везли через Угорщину та Румунію. Тепер вже була "російська кухня": на один день подорожі видавалася миска баланди і 300 грам пліснявих сухарів. До того ж, дуже мало давалося води і люди страшенно мучилися від спраги. Страждали вони і від неймовірної кількості вошей. Зате на стінах вагонів висіли оптимістичні плакати: "Родина-мать ждет вас!", "Любите Родину-Россию!" та інші.А у вагонах не було навіть нар. Не було й лавок. Із чотирьох малих віконець три були наглухо задраєні, а одне так обмотане дротом, що повітря через нього практично не поступало. Дихати було незвичайно важко. Сморід не давав спокою ні на хвилину. Дні й ночі перетворились для полонених у нескінченний жах. Вже на території Совєтського Союзу під час зупинок комуністи намагались вести агітацію серед місцевого люду, показуючи їм живих "фашистських гадів". Совєтські люди мовчки слухали комуністичних агітаторів і простягали до офіцерів руки, просячи хліба! І офіцери, самі голодні, кидали через голови конвоїрів чорні сухарі... Через місяць після так званої "конференції в Шпиталі" ешелон зі старшинами прибув до Свердловська. Тут офіцери влаштували перший страйк, вимагаючи продезинфікувати завошивлені вагони та дати їм можливість покупатися в бані... До центральної лазні йшли від вокзалу через все місто під конвоєм із лютими вівчарками. Десятки тисяч людей вийшли поглянути на диво. Що цікаво, "не було жодного злого викрику, жодного ворожого погляду". Так у повній тиші й дійшли офіцери до страшенно брудної лазні, на запльованій підлозі якої валялися недопалки, порожні пляшки, брудні бинти... Та все ж була вода - гаряча і холодна... Настрій після лазні в козаків піднісся. Вони заспівали, дехто - попри заборону чекістів - навіть почав танцювати... 7 липня 1945 р. ешелон вирушив із бранцями до місця призначення - на Кузбас. Довколишній пейзаж був жахливий - шахти і пил, колючий дріт, вівчарки, гнізда кулеметів та почорніле від диму небо... Табір являв собою простір, оточений колючим дротом із вишками. Козаки ще мусили побудувати собі бараки, але дошки начальство не спішило завозити. Почалися дощі. Козаки в буквальному розумінні жили в калюжах грязі... В цей період початкового освоєння Сибіру загинуло понад 7 тисяч козаків. Частина козацьких старшин потрапила на острів Вайгач у Баренцовому морі. Доля їх була не менш сумною - адже працювали вони в радіоактивних рудниках. Щороку тут помирало близько півтори тисячі бранців. А британці, які на той час вже посварилися зі Сталіним, почали на весь світ волати про порушення прав людини в Совєтському Союзі... 1955 року в СССР було оголошено амністію для учасників Другої світової війни. До своїх родин на Захід повернулося 70 козацьких старшин... Вони і повідали про страхіття, які почалися в Лієнці та Пеґеці, а продовжилися в Сибіру. На спогад про трагедію в Лієнці на православному кладовищі цього гірського містечка поставлено високу кам'яну колону з хрестом нагорі. На колоні англійською мовою написано: "Пам'ятник козакам і їхнім родинам, жертвам насильницької репатріації, вбитих 1 червня 1945 року..." От тільки не зазначено, хто вбив і хто віддавав цей нелюдяний наказ... Джерела Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. V. - Новий Ульм, 1962. - С. 285 - 304. Казачий словарь-справочник. - Кливленд, 1966. - Т. I. - С. 176. Казачий словарь-справочник. - Сан-Ансельмо, 1968. - Т. II. - С. 255 - 257. Ленивов А. Под казачьим знаменем в 1943 - 45 гг. // Кубанец. - № 4. - Москва, 1993. - С. 60 -76.
