КОНЦЕПЦІЯ ЧАСУ У ФІЛОСОФІЇ ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ. Святослав ВИШИНСЬКИЙ
Філософія традиціоналізму, маніфестуючи реакцію холистського мітичного мислення, на противагу парадигмі "Сучасности" пропонує повернутися до джерел – "Традиції". Основою традиціоналістської метафізики є переосмислювати базову світоглядну абстракцію часу. Своєрідну революцію (а в розумінні Традиції – реакцію) в цьому питанні здійснив Р.Генон своєю працею "Царство кількости та знаки часу". Концепції лінійности часу, задекларованій у V ст. А. Августином у трактаті "Сповідь", Р.Генон протиставляє радикально протилежну альтернативу: "Традиціоналізм Генона стверджує, як основну координату мови Традиції, зовсім иншу картину, инше уявління про час. Генон стверджує, що форма існування буття переважно –вічність; що буття, що є вічним буттям, нерозмінне, нікуди не витікає, як якісь еманації, воно інтактне, залишається цільним і недоторканим ніякими процесами, завжди, крізь усякі форми часу, залишаючись самодостатньою, самозакінченою, повною, абсолютною реальністю..." "Традиционализм Генона утверждает как основную координату языка Традиции совершенно иную картину, иное представление о времени. Генон утверждает, что форма существования бытия по преимуществу – вечность; что бытие, которое является вечным бытием, неразменно, никуда не проистекает в виде эманаций, интактно, остается цельным и незатрагиваемым никакими процессами, всегда, сквозь всякие формы времени, оставаясь самодостаточной, самозаконченной, полной, абсолютной реальностью..." [1, с. 35-36]. Абстракція Єдиного, розвинена у ІІІ ст. Плотином, у ХХ ст. набуває нового прочитання. Час, яко категорія парадигми дигитального мислення, характеризується ознаками поступальности та безперервности власного зростання, а також константної однонаправлености. Основою традиціоналістського світогляду є протилежна парадигма онтологічної деградації часу. Час, яко метафізична частка Вічности, постійно спливає (в цьому ключі даний фразеологізм слід вважати реліктом мітичного мислення людини). "У цілому ж, він є тут процесом певної редукції, коли вічність поступово сходить від самої себе, діяхронічним розгортанням якісного змісту вічности в напрямку буттєвого спадання. Отже, час має не тільки визначений вектор, визначену телеологію, але ця телеологія ще й є негативною: цей рух від плюса до мінуса" [2, с. 36]. "В целом же, оно является здесь процессом определенной редукции, постепенного снисхождения вечности от самой себя, диахроническим развертыванием качественного содержания вечности в направлении бытийного убывания. Следовательно, время имеет не только определенный вектор, определенную телеологию, но эта телеология еще и является отрицательной: это движение от плюса к минусу" [2, с. 36]. З даних тверджень випливає висновок про невічність (тимчасовість) часу та його закономірну межу: "Согласно традиционалистскому языку, время убывает до определенной критической черты, и когда сектор реальности, захваченный временем, доходит до некоторого предела, вечное бытие вновь обнаруживает себя, и возникает новый цикл" [3, с. 37]. Подібний абсолютистський підхід до проблеми часу наближає нас до світоглядної призми архаїчної людини, роз'яснюючи мітологічну картину світу та причиновість вселенської деградації. Стає зрозумілою притча Гесіода про яструба та солов'я в поемі "Труди та дні", яку автор, на перший погляд, не зовсім доречно наводить одразу після класичної оповіди про вікові еманації. В ній ми можемо побачити натяк на неминучість та фатальність буття. У своїх дослідженнях гіперборейського календаря Г.Вірт виділяє основний просторово-часовий символ нордичної традиції – "кельтський хрест". Цей універсальний язичницький знак утілює в собі просторову проєкцію часу (рух сонця на небосхилі), а також три плани вселенського буття: матеріяльний, душевний та духовний (край кола, площа круга і його середина), об'єднуючи їх поняттям метафізичного Року. "Годовой символизм, сезоны и соответствующие им природные явления, динамика и логика годового движения солнца, вращение небесной сферы и циклическое смещение созвездий описывают все вместе конкретику сакральной парадигмы реальности, придают бытию направленность и ориентацию, отмечают ритм космического существования" [4, с. 335]. Символ кола, тотожний давньому знаку змії, що кусає власний хвіст, виявляє як матеріяльну, так і духовну реальності неперервними й циклічними. Мітичне, дорелігійне розуміння часу породжує саму абстракцію Вічности, яко безперервного циклу з умовними початком та кінцем. Буття осмислюється давніми яко процес неперервности, заснованої зі здатности світу до воскресіння після власної загибелі (блискучим прикладом аналогового циклічного світогляду в европейській традиції є "Пророцтво вьольви" у "Старшій Еді" [3]). Яко наслідок, Р.Генон відкидає адекватність поняття Вічности в сучасних парадигмах, доводячи її суперечність із теорією лінійности часу. Аналізуючи реконструкції гіперборейського календаря Г.Вірта, російський філософ А.Дугін розвиває традиціоналістське вчення про час, збагачуючи трактування "кельтського хреста" семантикою християнських образів. Таким чином він поглиблює православну доктрину гіперборейським концептом і протиставляє її західій теології. Паралельно з традиціоналістською реакцією в філософії, несвідомі кроки до переосмислення категорії часу ми можемо знайти й у сьогочасній літературі. Найцікавішим у цьому ключі є роман К.Вонегута "Бійня номер п'ять", в якому мешканець вигаданої планети стверджує цілком традиціоналістське бачення часу: "...я – тральфамадорец и вижу время, как вы видите сразу единую горную цепь Скалистых гор. Время есть все время... Оно неизменно. Его нельзя ни объяснить, ни предугадать. Оно просто есть. Рассмотрите его миг за мигом – и вы поймете, что мы просто насекомые в янтаре" [4]. У феномені філософії традиціоналізму з її регабілітацією міту та аналогового мислення, а також докорінним переглядом базових уявлень про простір і час, слід убачати глибоку кризу парадигм Сучасности та позитивістських підходів до проблеми буття. Ставлячи під сумнів основні поняття сучасної культури, традиціоналісти створюють підґрунтя для безпрецедентної критики цивілізації та "переоцінки всіх цінностей" у найрадикальнішій формі.
Література: 1. Дугин А. Философия традиционализма. – Москва: "Арктогея", 2002. 2. Дугин А. Абсолютная Родина // Метафизика Благой Вести. – Москва:"Арктогея", 1999. 3. Западноевропейский эпос // Старшая Эдда. – Санкт-Петербург: "Азбука-классика", 2002. 4. Воннегут К. Бойня номер пять, или Крестовый поход детей. – Ставрополь: "Сирены Титана", 1989.
