Понеділок, 16.07.2018

__________ЧОРНОШЛИЧНИК_________

Меню сайту
Категорії розділу
статті [46]
УНКТ [7]
Перший Кінний Повк Чорних Запорозців [7]
УВК [4]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 51
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » статті

ПРОТИПАНЦЕРНА БРИҐАДА "ВІЛЬНА УКРАЇНА", ЧАСТИНА 1


"Протипанцерна Бриґада була однією з частин Української Національної
Армії. Формувати її почали 22 лютого 1945 року, з наказу
Ф'юрунґ-Гавмтамту, порозумівши з генералом Павлом Шандруком.
Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берлині в тому
часі протипожежні відділи в 85% складалися з українців, з поміж яких
і було доручено взяти 500 людей - сформувати курінь майбутньої
бриґади. Формувати її викликано полковника ген. Штабу Петра Дяченка,
що в тому часі командував третім українським пішим полком, який 21
лютого прибув до Берлина, разом зі своїм ад'ютантом пор. В.
Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число підстаршин
радянської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого полк.
Дяченко, в товаристві німецького капітана приїхав до одного з
відділів протипожежників. На майдані було вишикувано понад 500 осіб.
По короткій промові, в якій полк. Дяченко з'ясував ціль свого
приїзду, і запропонував усім, які бажали битися в лавах Української
Національної Армії проти червоних, виступити... Як на команду всі
500 людей виступили. Аби не руйнувати відділу протипожежників
дозволено взяти тільки 75 людей і тими щасливцями були краяни полк.
Дяченка, полтавці з миргородщини. Майже те саме повторювалося й по
инших відділах-станицях. Усі мали вже досить німців і всі хотіли
служити у власній армії.
25 лютого 1945 року відділ з 500 осіб було перевезено з Берлину до
міста Німека, за сорок кілометрів на захід од Берлина на дальше
формування й вишкіл. Тут і було сформовано перший курень бриґади в
складі трьох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної,
мінометної й господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських
роїв, в кожному рої 21 людина. Командиром роя мав бути старшина, або
підстаршина зі старшинськими правами та двох заступників. Така
організацію були накинули німці на взір їхніх власних протипанцерних
частин і подібну до організації парашутних відділів.
З першого вже таки дня, відчувся великий брак старшин, навіть на
пости к-рів сотень, не говорячи вже про обсаду роїв. На к-ра
вишкільної сотні було призначено пор. Гладича, на решту сотень
поліційні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані із службою
в полі. На чотах вогневі підстаршини.
Майже з першого дня навчань відчувалася потреба проробити з к-рами
сотень і з к-рами вогневих чот їхні менутові програми. Ці відправи
займали багато часу, але вже по пару днях старшини вже розуміли
свого к-ра, а він їх... На прикінці лютого, з Берлина стали
прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких почато формувати
2-ий курінь.
1-ий курінь мав узброєння "штурмові кріси", на жаль, для 2-го куреня
не стало тої прикрасної зброї й було озброєно звичайними крісами.
Кулеметники мали два тяжкі кулемети, мінометники два міномети.
28 березня 1945, бриґаду відвідав ген. Шандрук, який від нас прийняв
присягу на вірність Україні. Після присяги, курені продефілювали
перед генералом, сотні рушили на вправи. Того таки дня, на
спеціяльне запрошення, приїхали бандуристи Китастого, які вечером
дали концерт. Козакам бриґади подобався "Марш Україна" і вже другого
дня вишкільна сотня пор. Гладича співала, підкреслюючи слова: "Бий
до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!" Перед
виїздом ген. Шандрук указав на цілу низку недотягнень у вишколі,
так, наче за нецілу неділю можна би було з колишніх поліцистів, а
потім пожежників зробити військо...
Другого дня по присязі, приїхав німецький генерал, якому під руки
попалась вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до
полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від
1941 року і що він старий вояк відпочив, глядячи на муштру сотні.
Будь же тут мудрий, свій - самі недотягнення, а чужий не має слів
признання...
З квітня 1945 року бриґаду завантажено в ешелони й підвезено ближче
до фронту до міста Ґляц. Під час переїзду до штабу до бриґади було
прикомандировано німців, капитана та двох підстаршин, які зі свого
приділу у вагоні не виходили й не втручались до жадних справ. Ще в
Німеку до бриґади почали прибувати ще старшини з Праги, яких
надсилав ген. Шандрук — переважно старі еміґранти й від полковника
Дацька з булої радянської армії, та масово протипожежники з Берлина.
В Ґляцу, як і в Німеку курені школилися за програмою складеною від
полковника Дяченка. Німці до справ вишколу не вмішувалися. Тут же
перевів докладну інспекцію обох куренів генерал граф фон Штрахвиць,
знайшов наш вишкіл достаточним і наказав зформувати моторизовану
сотню, для якої в скорому часі прислав мотоциклі, й наказав бути
готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило з Праги,
здебільша не відповідало бриґаді. Старшини - старі еміґранти після
пару навіть нефорсованих вправ хворіли і їх відсилалось з поворотом.
Мужва ж - це був здебільша молодняк 16-17 років, серед яких
вибиралося сильніших фізично, а решту до Праги. З новоприбулих з
Берлина та молодняка з Праги було зформовано 3-ій курінь. Бриґада в
той час налічувала понад 2.000 людей. 12 квітня бригада мала такий
склад:
Командир бриґади - полк. Дяченко, ад'ютант - поручник Юрків, к-р
1-го куреня - сотн. Фурс, к-р 1-шої сотні - хор. Гончарук, к-р 2-ої
сотні - хор. Максименко, к-р 3-ої сотні - хор. Дмитренко, старшина
для доручень -сотн. Арсенів, к-р 2-го куреня - пор. Гладич, старшина
для доручень - хор. Матківський, к-р 4-ої сотні - Кириленко, к-р
5-ої сотні - (невідомий), к-р 6-ої сотні Федоренко, к-р 3-го куреня
- пор. Старовійт, к-р вогневого куреня - (невідомий), к-р мотосотні
- хор. Іваненко, господарчий відділ - хор. Яременко, чота жандармів
- сотник Сокальський, чота санітарна - німець лікар і 6 санітарок
українок.
Начальником штабу було призначено пор. Татарського, який майже два
тижні блукав по Німеччині, а до бриґади не знайшов дороги.
Майже в 100% бриґада складалася з охотників, що були приготовані до
найважчих завдань. У великій більшости вік стрільців не переходив 23
років. Сотні складалися за принципами земляцтва, як от наприклад: до
першої сотні належали Миргородці, до 2-ої Лубенці, 3-тя сотня
Чернигівці. Були рої, що складалися не тільки з земляків, але дуже
часто зі споріднених поміж собою. До своїх відділів вони ставилися з
великою любов'ю й кожне завдання намагалися виконувати якнайкраще.
Бриґада, майже зовсім незалежна в стадії вишколу від німців,
стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали, як
заслужену належність. Звідси й родилась віра в своїх командирів.
Особливо було дібрано 1-ий курінь, він був найкраще вишколений, у
2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були
32 упісти, які долучились до бриґади в районі Ґляца. 15 квітня
бриґаду забрано по тривозі й навантажено в три ешелони, які
відправлено на фронт.
В першім транспорті від'їхав штаб бриґади, 1-ий курень та мотосотня.
Ввечері тогож дня не доїждаючи 12 кілометрів до Бавцена, транспорт
було обстріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом к-ра
бриґади 1-ий курень, просто з вагонів, пішов у наступ і відкинув
ворожі патрулі поза перші висоти. Відомості про ворога були, що
Бавцен оточений і борониться.
Майже перед самим виїздом на фронт до бриґади було приділено 4
старшини вермахту - всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі
залишився майор Мартин. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі
не мішалися до вишколу, а пізніше вже на фронті й до бойових
наказів. Взагалі зі своїми німцями бриґада не мала клопоту, бо
навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатися до к-ра
бриґади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.
Завданням бриґади було - втримати зайняті позиції й не допустити до
розширення прориву. Бриґада ввійшла в склад корпусу "Герман Ґеринґ".
Впродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога й пов'язались із
сусідами. Бриґада двома куренями зайняла становища, 3-ій був у
резерві. Ворог тримався пасивно й тільки час до часу його таки
гарматним вогнем обстрілювали район розташування бриґади.
17 квітня бриґада отримала наказа сильними відділами перевести
розвідку в напрямку Бавцену йй пов'язатись із німцями, що боронилися
в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-ій сотні УПА,
мотопатрулям і 2-ій сотні. Завдання це було виконане патролею 2-ої
сотні, яка знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бавцен, з якого
припровадили двох німців із "фолькштурму", що обороняли місто. Тут
уже почався клопіт із сотнею УПА, яка замість на тили ворожі
потрапила продертись на власні і над вечір другого дня знайшлася в
20 клм. від фронту.
К-р сотні оправдувався тим, що він не може поборювати радянські
танки, бо там можуть бути українці! Припертий к-ром бриґади -
признався, що має наказ "друга Омелька" (псевдо зв'язкового з уряду
УГВР, до Штабу ген. Шандрука - Петренко) за ніяку ціну встрявати в
бій. На перший раз дарувалось, з попередженням, що як щось подібного
повториться, то буде без сумніву розстріляний. Бідний хлопчина, бо
знайшовся в положені без виходу, бо мав аж два командири і не знав,
чиї накази виконувати.
22 квітня ввечері 3-тя сотня з наказу к-ра куреня сотника Фурса
перейшла в наступ, виперла ворога з його становищ та зайняла
залізничну станцію. Взято 12 полонених і що головне - вагон із
тютюном.
23 квітня, бриґада двома своїми куренями, за незначного ворожого
опору, просунулась на 5 клм. вперед і затрималась, не доходячи до
автобану Дрезден — Бавцен. По старому висимо в повітрі, не маючи
безпосереднього зв'язку з німецькими частинами.
В наступі патролі мотосотні окружили з півтора десятка ворожих
піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній
командир утік до пивниці й на пропозицію скласти зброю відповідав
стрілами з автомата. Над'їхав к-р бриґади, який наказав узяти
живого... Кинуто дві ґранати сльозоточивих - не помогли, душився без
повітря, але відповідав стрілами, щойно дві зачіпних перервали
забаву. Шкода, цей герой був грузином за національністю, груди всі в
орденах від Леніна до Слави включно.
27 квітня донесли патролі, вислані ще попереднього дня, що на
передпіллі великий рух. Шосейний шлях, що веде з Бавцену на Дрезден,
заповнений відступальною піхотою й обозами. На світанку того ж дня
на відтинок 1-го куреня прибув к-р бриґади та з власної ініціятиви
наказав наступ 2-ій і 3-ій сотням. Наступ цей заламався в
кулеметному й мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до
протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ої сотні й почав виходити на
тили бриґади. Десь перед 8-ою годиною, від штабу бриґади прийшло
донесення, що ворог загрожує вже безпосердньо штабові.
Командир бриґади, наказавши к-рам куренів триматись далі, а сам зі
своїм (фольксваґеном) бічними дорогами й полями продістався до
штабу, зібравши всіх вояків, що були під руками включно до
штабовиків і німецьких шоферів (у тому часі бриґада мала вже дві
приділених німецьких автоколони), з тією збираниною перейшов у
контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши
понад 30 забитих, ворог почав відступати, густо застеляючи поле
своїми трупами. По виході на лінію власних сотень, щоб не дати
ворогові опам'ятатись к-р бриґади наказав перейти в наступ 5-ій і
6-ій сотням який провадив особисто пор. Гладич.
Ворог не витримав цієї бравурної атаки й почав здаватись. Майже в
тім самім часі, з власної ініціятиви, перейшла в наступ і 2-га
сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами а то сорочками, що
їх червоні підносили на баґнетах. Пробували комісари й к-ри червоних
стріляти до власних людей, але вони всі були знищені своїми. До
11-ої години вранці бриґада мала вже такі трофеї: понад 300
полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів,
к-ра дивізії полк. Лілевського, 4-ри протипанцерні гармати, 5-ть
полкових мінометів, коло 20 кулеметів, велику кількість гарматної й
рушничної амуниції й понад 200 пар коней разом з возами,
навантаженими різним військовим майном.
Був уповні розбитий 19-ий піший полк 7-ої польської дивізії, в
складі якої 25-30 % було не поляків, а командний склад від к-ра
сотні й вище не поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось
до 50 людей, які ще таки того дня увійшли в склад бриґади. Завданням
того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною
масового здавання в полон була неможливість відвороту. Патролі й
частина 1-ої сотні, що лишились на тилах ворога, з лісків і
забудувань вогнем (штурмґеверів) не давали можливости відступу
ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких
"квочок" (автоматичні 37 мм гарматки на панцерних автах) які у
великій мірі причинилися до розбиття 7-го полку.
Після полудня того ж таки дня, приїхав до штабу бриґади к-р корпусу
і особисто причепив к-рові бриґади "залізний хрест", наказавши
подати список старшин і козаків для відзначень. К-р корпусу виявився
дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю,
щоб краще запізнатися з нами, його цікавила частина, яка в 8-му році
війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним
гостем. Дякуючи йому, в пізніших часах бриґада була переміщена й
відійшла за Ельбу, що хоч частинно нас урятувало. Багато допоміг
нами зфабрикований наказ від ген. Шандрука, аби бриґада йшла на
злучення з 1-ою Дивізією.
В годинах пополудневих почали прибувати полонені та підвозити
трофеї. Привезли й раненого к-ра ворожої дивізії. Одягнутий в
польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме
зробив і при штабі. Підійшов к-р бриґади і заговорив з ним по
польськи - відповів по російськи, польської мови майже не знав.
Запропонував йому горілку, а знаючи, що совєти не узнають чарок -
наляв до склянки. Випивши, він подякував і попросив ще пів склянки.
А тепер, хай роблять перев'язку. Котрийсь із наших автоматників
добре проїхався, бо дві кулі мав по ногах і три по ребрах. Не хотів
спочатку вірити, що його полк розбили наші три сотні, які цілковито
не мали тяжкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим к-ром
бриґади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полк.
Дяченка, "а якби я до вас попав в полон" - "Краще не будемо про це
говорити..." Другого дня був відісланий до штабу корпусу, а перед
тим просився, аби його лишити при бриґаді та не відсилати до німців.
В бриґаді розпочався рух, вогневий курінь - нарешті має зброю,
дістали 2 коні. 2-ий курінь озброївся радянськими автоматами. В
сотнях набралися певности й минув той страх перед більшовиками. Зле
виходили на цьому німці, бо не було ночі без трагічного випадку, на
оклик: "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого
автомата майже завше була цільною. Відтинок бриґади був обставлений
таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух в районі бриґади.
2 травня, з наказу корпусу, бриґада перейшла в наступ. Зламала
легкий опір, вийшла на наказану лінію. Всі сотні знайшлися на своїх
місцях, бракувало знову тільки 4-ої УПА, яка, як видно, виконуючи
накази свого провідника, здезертирувала. Розіслані стежі мотосотні
знайшли її в 16-ти кілометрах від штабу бриґади на власних тилах.
Відчуваючи скорий кінець війни, к-р бриґади боронив перед німцями
к-ра сотні, які жадали віддачі його під суд, який звичайно виніс би
присуд на розстріл. Тим провідником в той час був священик, який
взявся не за своє діло.
5 травня к-р бриґади був викликаний до штабу корпусу, в якому д-р
"наш" старший пан поінформував, що на його особисте прохання,
командувач фронту дав дозвіл бриґаді відійти на лінію ріки Ельби й
далі йти на злучення з Дивізією "Галичина". Бриґада в той час була
частинно змотиризована.
Вечером бриґаду злюзувала німецька змоторизована частина. Майже
одночасно на північ від нас почалась гарматня підготовка і то такої
сили, що не чути було нормальної розмови - треба було кричати. На
північ від Дрездена совєти проривали фронт в напрямку на Прагу.
По цілонічнім марші й по пару годинах відпочинку бриґада рушила
далі, аби вийти на захід від лінії ріки Ельби. В полудневих годинах
надлетіли совєтські штурмовики, які бортовою зброєю унеможливили
дальший марш. Серед наших були вбиті й ранені. Багато побитих коней.

7 травня у вечірніх годинах бриґада досягнула лінію Ельби в районі
Тетчев. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патролі в тому
районі шукати переправи. В Чехах повстання - обезброюють німців.
Донесення від стеж, Авсиґ в руках чеських повстанців. Бриґада
повертає знову на Тетчев. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі,
к-р бриґади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями, або
одинцем прориватись до американців. Пробиватися до Ваймара. Іти зі
зброєю, як довго можна. Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомим,
що бриґада оточена. На всіх дорогах, що провадили на Прагу,
посувалися совєтські танки і змоторизована піхота. К-р бриґади, що
виїхав зі стежею мотосотні вперед - відтятий від бриґади. Ми від
німців довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Положення, в
якому знайшлася бриґада, - майже безнадійне. Треба було пройти понад
200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з того половину Судетами,
з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх в німецьких
уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де є американці.
На всіх дорогах було видно десятки тисяч німців, яких вели на схід,
між ними, пов'язаних колючим дротом з спеціяльною вартою, - то
провадили наших, або калмиків. Лишилось вночі бездоріжжям
пробиватися на захід. Нарешті, границя американська. Великі тисячі
чекають на її відкриття, що має наступити після прибуття совєтської
місії. Вночі стрілянина з кулеметів, то американці затримують
нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за
нами. 25-30% стану бриґади знайшлися на тилах американців, решта
попала до совєтської неволі, або загинула.
За своє коротке існування, майже три місяці, бриґада вироблялась на
добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом удалось би
усунути, але все покривав молодечий запал і жертвенність. Школилися
і билися для України. Представлені до нагородження німецькими
"залізними хрестами" в більшості відмовились, просячи нагороди
бойових українських відзнак. Упоминалися за свої відзнаки, аби не
носити чужих. Не хотілось вірити, що по 30-тилітнім існуванню
Української Армії — не маємо бойових нагород і відзнак. Приходилось
переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не
було своїх правильників, користались чужими — знову потіхою було те,
що десь під Берліном засідає комісія з 1-ої дивізії, яка мабуть в
скорому часі видасть підручник служби польової та муштрової.
Приходилось в штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою
непідготовленістю стид було перед своїми і чужинцями, бо таки не
мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній день".1
* * *
Очевидно, для командира було важко прийняти поразку, тим більше, що
він був професійним старшиною. Відомий широким колам з Визвольних
Змагань 1918-20 років, як командир славного кінного полку "Чорних
Запорожців", він уславився в боях з комуністами.
Ці дані із короткого звіту командира Дивізії дають обширні
інформації не стільки про Дивізію, скільки про одну Бриґаду, про її
складову силу, про її успіхи і поразки та її трагічний кінець.
Очевидно, в читача виринає питання, чому командир Дивізії говорить
тільки про одну Бриґаду, коли мова йде про дві, тим більше, що
Дивізія не може складатися тільки з однієї Бриґади, так само, як і
армія - тільки з однієї Дивізії. Питання легке, але відповідь дуже
складна, бо вимагає приглянутися до тогочасних обставин та існуючого
часу.
Як говорить генерал Дяченко, до Бриґади, яку він сам формував він,
крім більших угрупувань добирав людей, що відповідали його вимогам
як за військовою спроможністю, так і за тереторіяльним походженням.
Він змагав, до того щоб бриґада була наче одна родинна сила, в якій
всі підуть за одного, а один - за всіх. Треба визнати, що в цьому за
короткий час він досягнув великого успіху.
Чому цього не можна було досягнути в цілій Дивізії? Тому, що Друга
Бриґада формувалась на відстані 60 км. від Першої Бриґади. Здавалося
б, що віддаль не велика, але в часі знищення транспортації така
віддаль творила великі труднощі.
Подруге, задовільнити потреби приміщень, харчових запасів та іншого
необхідного устаткування для більшого числа людей в розвалених
містах не було легко дістати. Та найважливішою причиною, було те, що
німці знаючи українські політичні стремління і з огляду на власну
безпеку, просто не дозволяли на більші з'єднання українських військ
в одному місці чи в близькому сусідстві. Це підтверджують факти в
часі творення Першої Дивізії, коли зголошених добровольців, проти їх
волі, приділювано до інших формацій. Не було інакше й в часі
формування Другої Дивізії, коли цілі відділи під час переїзду до УНА
німці силою прилучували до РОА.
За німцями все залишалось кінцеве слово. Тому важко відповісти, хто
зробив рішення відносно Другої Бриґади. Генерал Шандрук у своїх
споминах тільки згадує про свій жаль, що не міг зайнятися "всіми
людьми". Якщо це було рішення німецького командування - залишити
Другу Бриґаду на залогу Бранденбурґу, то цікаво, якщо ген. Дяченко
знав про це, то чому ж він промовчав це перед своїми земляками, що
не було в його натурі.
Бо вже на початку вересня 1941 року, коли вийшовши з німецького
полону, навіть ранений, він разом зі своїм сином Юрком, як
доброволець, прийняв обов'язки начальника Штабу Поліської Січі,
звідкіля прокладались стежки до широких і важких доріг УПА.
Про зв'язки і відношення Дяченка до підпілля і УПА подає нам цікаві
інформації зв'язковий від УГВР до штабу ген. Шандрука, людина під
псевдонімом "Омелько". Його спомин починається ще від студійних днів
у Варшаві, де він тоді запізнав майора Дяченка. Ми подаємо його
майже в цілості і без змін.
* * *
"Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали
легше, ніж до інших університетських міст в Польщі. Там, в соборі
св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави)
побачив колишніх українських вояків. Вони, законтрактовані старшини
польської армії тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з
них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилось мені зустрічатись
багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага
не раз рятувала мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав
трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати: "Вчіться
хлопці то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат
тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки
глядіть, розуму не пропивайте". Під час німецько-польської війни в
1939 році полк. Дяченко був ранений в боях над Німаном. Разом з
іншими старшинами польської армії (близько 1000 чоловік) був
інтернований на Литві, пізніше перевезений до табору старшин під
Кеніґсберґом.
Розпочавши війну з СРСР в 1941 році, німці в короткому часі
опанували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно,
що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що
прийшов, нема. Українців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти,
розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми
взяли до рук зброю.
Початки організації підпільної армії були вийнятково складні.
Бракувало старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів,
медикаментів і багато ще іншого необхідного для ведення військових
дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала і підіймала до
боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи,
які, зливаючись, створили леґендарну Українську Повстанську Армію,
керовану проводом ОУН.
Почалися розшуки за знавцями військової справи серед українських
військовиків, які служили в чужих діючих арміях. Так натрапили в
Холмі на слід полк. П. Дяченка. Тому, що я був з ним особисто
знайомий з Варшави, мені доручено з ним зустрітись і вести розмови.
Я здавав собі справу з того, що співпраця з підпіллям для нього була
небезпечною, але він погодився на таку зустріч, що відбулась в
одному з сіл Холмщини, а дальші - на Володимирщині і Ковельщині.
В підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан.
Натомість, він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і
допомагати, чим зможе. До його штабу було приділено "спеціяльного
зв'язкового", через якого ми були з полковником у повсякчасному
контакті.
У важливіших справах я бував особисто в Холмі й гостював у
полковника. Там я зустрів паню Олену, що з часом стала його
дружиною. Коли полковник захотів оглянути "Ліс", як він казав, його
возили до "Республики на Вовчанку" під Володимиром, де його з
почестями приймали і де він був захоплений вишколом і доброю боєвою
поставою відділів УПА.
Найбільше допоміг полк. Дяченко документами. Він постачав нім.
військові документи (з підписом, готові до виповнення), давав
вказівки, як і де ними послуговуватись. З ними можна було вільно
почуватися будь-де в терені. З часом підпільні майстри дуже вдало
такі документи підробляли самі. З визначних поїздок з цими документи
пригадую поїздки кур'єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги,
Братіслави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних
людей на виїзд до Італії, полковник обурився, кажучи: "Люди добрі,
майте ж якусь совість, ви думаєте, що я міністер Райху". - Одначе
потрібні документи він вистарав.
Крім документів, полк. Дяченко передав для УПА, через відомі тільки
йому джерела, певну кількість зброї (зокрема короткої і ґранат).
У період боїв за місто Ковель, на Волині, курінь УПА "Лисого" мав
труднощі пробитись, згідно з вказівками штабу УПА, за фронтову
лінію, в сов. запілля, але при допомозі полковника курінь виконав
свій наказ.
Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена
військовими з'єднаннями, що в терені було трудно порушуватись.
Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька
разів, наражуючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати
зв'язок з запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову
кількість зброї. Сталась така пригода, що при передачі зброї в
підпілля, "пропав" один кулемет з його власної охорони, за який він
був особисто відповідальний. "Старий", так ми його називали поза
очі, був дуже вражений, навіть обурений. Я обіцяв йому, що цю справу
розслідимо й зброю повернемо. Кулемета, звичайно, "не вдалось"
віднайти.
З часом відносини між нами знову покращали й при першому побаченні
полковник сказав мені: "Знаєте, друже О-ку, за крадіж вояком навіть
барахла в воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю,
то, видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай воно вже так присохне".

Пригадую і таку подію. На вулицях Холма німці, за допомогою
"землячків", арештували двох підпільників, яких з Рівеншини
перекинено на Холмщину. При них знайдено нелеґальну літературу. І в
цій справі допоміг полк. Дяченко. На його свідчення, що цих людей
він знає, і на його запоруку їх звільнено. В околиці м. Дивина, на
Ковельщині, фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що
там прийшов ранений з фронту й потребує негайної допомоги. Був це
провідник округи "Малий". Ним зайнявся полк. Дяченко, влаштував його
в шпиталі.
Вийнятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив
вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо
він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав
згоду й усю відповідальність узяв на себе. Одинадцять осіб успішно
закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись в підпілля продовжувати
протинімецьку боротьбу. У зв'язку з цим, полк. Дяченко мав великі
неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала до кінця,
штаб полк. Дяченка був розв'язаний, і наш зв'язок перервався.
У Протипанцерній Бриґаді, як згадує полк. Дяченко вирізнялась в
другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які
долучилися до Бриґади в р-ні Ґляца.
У квітні 1945 року, з доручення УГВР, я був призначений зв'язковим
до ген. Шандрука. На його наказ, я відвідав два рази Протипанцерну
Бриґаду в м. Ґляцу. Це була моя чергова зустріч з полк. Дяченком.
Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від ген. Шандрука,
щоб він старався зберегти Бриґаду й уникав боїв, враховуючи, що це
військове з'єднання було щойно в процесі формування. На це полк.
Дяченко досить різко відповів мені своєю улюбленою приповідкою: "Пес
би їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати - дайте мені наказ
на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене
завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту".
Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. У розмові з ними я
пригадав їм про наше сталення до німців і вказав, що їхнє
перебування в Бриґаді слід розуміти припадковим і перехідним.
Цей короткий спомин наочно характизує велику і багатогранну
діяльність українського вояцтва Другої Дивізії, яке на всіх своїх
постах відстоювало інтереси нашого народу, і вело його до
визволення. Пізніше ці вояки влилися в ряди Другої Дивізії УНА".2
* * *

ДИВИСЬ ДАЛІ ДРУГУ ЧАСТИНУ
Категорія: статті | Додав: Чорношличник (31.01.2010)
Переглядів: 1345 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Календар
Архів записів
Цікаві сторінки
Copyright MyCorp © 2018
 
Locations of visitors to this page
наша пошта - chornoshlychnyk@yandex.ru
Створити безкоштовний сайт на uCoz